Звільнення з посади: як визначати позовну давність, вирішить ВП ВС

На це звернув увагу Касаційний господарський суд, переглядаючи рішення у справі № 910/17459/20.

У цій справі позивач оскаржив наказу Міністерства аграрної політики та продовольства про своє звільнення з посади заступника голови правління.

Суди попередніх інстанцій відмовили у позові, пославшись на пропуск без поважних причин строку, передбаченого ст.233 КЗпП для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору.

Колегія суддів КГС зауважила, що у ч.1 ст.233 КЗпП строки звернення до суду для вирішення спору про звільнення пов`язані виключно із настанням однієї з двох подій — вручення копії наказу про звільнення або видачі трудової книжки.

Хоча наведена норма не містить неоднозначного розуміння, убачається, що застосування виключно такого загального підходу до всіх спорів про звільнення, незалежно від фактично обставин справи, може, у деяких випадках, поставити під загрозу принцип правової визначеності.

Зокрема, у випадку, коли жодна з подій, що визначена ч.1 ст.233 КЗпП, так і не настала, не залежно від підстав їх ненастання, або настала за межами розумного строку, або очевидно є такою, що настала після встановлення особою обставин порушення її права та виникнення у останньої реальної можливості для захисту права на доведення незаконності звільнення і поновлення на роботі. Адже у першому випадку особа, яку звільнено, фактично набуває необмежений строк на подання позову, тоді як в інших випадках її звернення до суду може ставити під загрозу правову визначеність, стабільність та передбачуваність трудових прав інших осіб, які після відкриття вакансії зайняли її і довгий час сумлінно виконують трудові обов`язки.

Тож колегія суддів звернула увагу на існування виключної правової проблеми, яка полягає у неспіввідношенні загального законодавчого принципу про початок перебігу позовної давності від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (п.1 ч.1 ст.261 ЦК), з ч.1 ст.233 КЗпП.

У деяких випадках це може мати наслідком недотримання розумних строків та принципу правової визначеності, зокрема, коли особа, яка звертається до суду із значним спливом строку від моменту коли вона не може не усвідомлювати, що фактично не відвідує роботу, не отримує заробітну плату, але не отримувала ні копії наказу про звільнення, ні трудової книжки або ж отримала їх після спливу значного строку з моменту її звільнення. Втім на час звернення до суду надає наказ, який отримано адвокатом на його запит, без зазначення того, що саме стало підставою в певний момент для звернення до адвоката за отриманням правової допомоги.

Певні спори про звільнення з посади сталою практикою віднесені до корпоративних, і правовідносини у них не регулюються нормами трудового законодавства. Відповідно і перебіг позовної давності, залежно від предмету спору, зокрема про визнання рішення про звільнення недійсним, буде починати відлік саме від дня коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення своїх прав. Колегія суддів вбачає, що в цьому є незбалансованість строків прав на захист, залежно від виду юрисдикції спору про незаконне звільнення з посади.

Тож цю справу передано на розгляд Великої палати ВС.

Джерело ЗіБ